|
|
|
||
|
До вузлового каталогу
|
Попередній розділ Наступний розділ 1.3 Культурний табір? Відмнності поміж північчю та півднем, які можна помітити в усих аспектах життя, особливо важливі в мові та релігіі, головних показниках культурних відмінностей. Іван Ящук [Ivan Yaschuk], провідний член товариства Просвіта, висловився так: "Російська мова, почала формуватися на території сучасної Росії починаючи з 11-го століття, як результат [досить пізньої] колонізації цих земель Київською Русьсю. Руське управління місцевими фінно-угрськими племенами (Chud, Meria, Ves, Mordva, Perm, Pechora, та ін.) принесло туди суміш церковно слов"янської та руської [мов]: так само як це трапилось з формуванням англійської та французської мов. Тобто утворилась суміш мови завойовників з мовами місцевих діалектів. В Київській Русі домінуючою мовою, до прийняття ристиянства, була руська, яка була схожа на сучасну українську та вже мала більшість її граматичних та фонетичних характеристик. [1] "Староукраїнська" лише частково стала "мовою селян" оскільки правляча еліта прийнала церковнослов"нську після 988 р. та почала відходити від власних традицій. Більшість науковців не допускають рівності поміж руською та "староукраїнською мовами. Три сучасні східнослов"янські мови почали формуватися як відмінні лише в 13-му, 14-му століттях, після того як Русь була політично розділена [2]. Українські історики з деяким успіхом підривають ідею єдиної руської церкви. Першим кроком є несприйняття твердження про створення Київської церкви Візантією. Один з авторів заявляє, що "спроби Візантії вплинути не руську політику через церкву наштовхнулися на сильний супротив" [3], частково через сильні місцеві традиції існуючі до 988 р. "Володимир бачив себе незалежним від константинопольського патріархату і римської курії, та продовжував процес створення слов"янської версії християнства, який почався в Моравії Кирилом та Мефодієм" [4]. "Не існувало барьєрів між Русьсю та Римом, чи між Русьсю та Візантією, оскільки Русь мала небагато звязків з ними" [5]. Русь та Візантія воювали в 1043-1046 роках. Стверджується також, що "неканонічне" хрещення Русі в Дніпрі є свідченням відсутності візантійських спостерігачів [6]. Другим кроком є твердження про постійні протистояння поміж "патріотчно-євангелістськими" та "месіансько- цезаропапістськими" течіями в руській церкві не протязі трьох століть після прийняття християнства. Замість протистоянням поміж Києвом та Візантією така позиція наголошує на відмінністі між північними ("цезаропапісти") та південними("патріоти")ієрархатами. Останній вважається ближчими до грецьких аспектів візантійської культури, північний - до римської [7]. В той час коли південна Русь підтримувала "теологічний раціоналізм, який протиставляв себе візантійський агресивній манері проти стародавньої філософії, філософії та причинах взагалі та тенденції до ірраціоналізму" останнє "стало характерним для московського православ"я". Іншими словами, "київська церква" характеризувалась "християнським універсалізмом, терпимістю до різних релігійни центрів ... автентично ранньою християнською орієнтацією, патріотизмом, євангелізмом та паулізмом [Paulism]", так, що "схрещення східного варіанту християнства з заходом на основі до-християнської слов"янської культури створило толерантний, відритий звязок між сходом та заходом" [8]. [Далі автор концентрується на питаннях автокефальності руської церкви та на відмінностях в мистецькому стилі (ікони, мозаіка, архітектура) які я пропускаю, V.T.] Подальші відмінності можна знайти в політичній культурі. Форми правління відрізнялися в різних землях. Система віче була більш розвинена в Новгороді, Пскові та Полоцьку тоді як автократія князів була нормою для Владимира та Ростова-Суздаля, хоча також в Галичі [9]. У Владимирі Андрій Боголюбський почав порівнювати себе з візантійськими імператорами, навіть з Соломоном. Українських істориків, однак, хвилює лінія наступництва через Юрія Долгорукого до Андрія Боголюбського. Долгорукий був лише молодшим сином Володимира Мономаха, народженим не від його дружини. Нащадок Боголюбського - Всеволод III (1176-1212) був першим, хто назвав себе "Великим князем" - Володимира, не Києва. Автократична візантійська ідея - правителя як христового князь на землі - спершу була скопійована у Владимирі, до того як перейшла на московських царів. Така практика не була оригінальною. Коли ранні хроніки Владимира та Москви звертаються до Володимира як до "царя", насправді робиться спроба підтвердити їхню власну практику шляхом винаходу титула яким він себе ніколи не називав. Література:
1. IvanYushchyk, 'Status rosiis'koi movy', Slovo Prosvity, 2 (February
1998).
|
|
