Початок
Продовження

Примітки

З метою прослідкувати народження фашистської ідеології необідно почати з побіжного огляду епохи Просвіти - величного інтелектуального руху який охопив Європу в 19-му столітті. Це оголосило еру "модерності" (modernity): де вважалося, що доля могла б бути сформованою завдяки власним зусиллям, та що життя не просто визначається силами природи, долею, щастям чи Богом. Епоха Просвіти святкувала силу причинності та наук над домінуючими до цього монархічними чи релігійними авторитетами. Це було проголошенням нової форми демократичної політики. Опісля Французської Революції 1789 р. "Суверенітет народу", а не "Божественне право короля" стало новою літургією. Матеріальний прогрес, а не духовний розвиток став первинною соціальною метою. З такою новою політикою прийшла й нова стенографія - де "ліві" сиволізували сили прогресу, а "праві" виступали за збереження минулого [3].

Спочатку прогресивні ідеї були більш чітко виражені в ліберальній ідеології, з наголосом на індивідуалізм та споріднену політичну доктрину обмеженої, конституційної держави, та філософії автономності економіки (laisser-faire) - де вважалось, що уряд має втручатись якмога менше до економічних справ. Такий погляд став анафемою для фашистів, які вважали, що ліберали вважають гонитву за грошима головним фокусом життя та створюють небезпечне міжкласове розшарування, та розділюють уряд та народ. Під кінець 19-го століття, соціалізм виник з лібералізму як головна прогресивна ідеологічна сила. Соціалізм мав багато точок дотику до фашизму, однак більшість центральних принципів соціалізму були відкинуті фашистами. Останнє стосувалось більше радикальної форми соціалізму, яка заперечувала приватну власність, чи, як і лібералізм, проголошувала виникнення загальної людськості та певних форм універсальної культури.

В такому розумінні фашизм був запереченням Просвіти, частиною контрреволюції, котра відкидала основні допущення "модерності" [4]. Епоха Просвіти дала поштовх для росту інших радикальних ідей, особливо віру в необхідність насилля для зміни існуючого порядку, та, що лише масова форма політики може охопити народну волю - ідея яку фашисти чітко повторювали. Парадоксально, але в термінах ідей фашизм був як продуктом Просвіти так і реакцією на неї. Це можна побачити при розгляді особ та рухів які цитуються, як ідеологічні попередники фашизму, тими академіками котрі допускають присутність ідеологічної основи фашистської ідеології.

Часто вказується на швейцарського політичного філософа 19-го віку Жана-Жака Руссо (Jean-Jacques Rousseau) [5]. В багатьох речах Руссо був продуктом Просвіти, особливо в його вірі про можливість сформування кращого світу. Однак ключові аспекти його думки мали більше комплексні обриси. Найважливішою була його віра в те, що в суспільстві може виникнути "єдина воля" - гармонія, яка подолає соціальне розшарування та прірву поміж громадянами та урядом. Руссо був особливо зацікавлений в досвіді невеликих міст-держав в античній Греції, які він розглядав як більш натуральні спільноти, ніж виникаючі великі держави. Його наголос на гомогенності був дуже відмінний від ліберального, котрий наголошував на плюралізмі, протиріччях та балансі. Найнебезпечнішим аспектом думок Руссо була його віра в те, що люди не завжди можуть познати "єдину волю". Це свідчило про можливість існування випадків коли їх необхідно було б "змусити бути вільними". В такому погляді дехто бачив зерно елітного диктаторства (комуністичного та фашистського). Було б однак помилкою зображати Руссо першим фашистом. Його думки були багатогранними. Там можна було знайти й інші важливі елементи дуже відмінні від пізнішого фашизму - найбільш помітні в його наголосі на універсалізмі законів, які мають стосуватися всих без винятку людей.

Німецький філософ Гегель (G. W. F. Hegel) також цитується як важливий інтелектуальний попередник фашизму, частково завдяки його цікавості в історичному процесі, та тому, що фашизм, пізніше, наголошував на перевазі історичної правди над раціоналістичною. Наголос на схожості такого погляду з державою Платона (Plato) приводив до розгляду обох філософів як ворогів "відкритого суспільства" основаного на різноманітності та толерансі [6]. В дійсності погляд Гегеля на державу був коплексним, але його наголос на потреби балансу сил в громадському суспільстві, та його побоювання мас, більш характерне для консервативної, а не фашистської думки. Більш плідну паралель можна знайти в Гегелівській атаці на абстрактну причинність. Він розглядав філософію Просвіти, особливо лібералізм, як таку, що віддаляє людей від традицій - тенденція яка скоріше експлуатує, ніж звільняє. Сам факт, що і праві і ліві варіанти гегельянства виникли в 19-му столітті, служить застереженням для будь-кого хто виводить походження фашизму від Гегеля.

Повертаючись від індивідуалів до більш загальних інтелектуальних рухів, два факти часто наводяться як інтелектуальні основи фашизму: Романтизм та зростання інтегрального (holistic) націоналізму, які пов"язані з ростом нових расистських політичних міркувань.

Романтизм виник на протязі 19-го віку в основному як реакція на гіперраціоналізм Просвіти, та досягнув свого піку в роботах таких німецьких письменників як Йоган фон Гете (Johan von Goethe) та Фрідріх фон Шеллінґ (Fridrich von Schelling). Серед аспектів їхніх праць знаходилися: культ природи, прославлення природного та історичного на відміну від універсального та вічного, а також ескалація генія над посередністю мас. Останнє було чимось дійсно артистичне: змучений, творчий дух, неоцінений буржуазним суспільством. Така думка набрала політичної форми в питанні про сильного лідера який зміг би провести національне відродження. Підозрілість щодо матеріальних цінностей перетворилась на протязі 19-го віку в політичний антисемітизм. Євреї були поставлені до ганебного стовпа як мініатюрне зображення капіталістичного матеріалізму - погляд особливо важливий в німецькому народному русі, який виступав проти ворожого, урбанізованого, індустріального суспільства [7].

Народні ідеї були пов"язані з більш емоційною формою націоналізму на протязі 19-го століття. Перша хвиля націоналістичної ідеології переважно асоціювалася з ліберальними демократичними ідеями суверенності народів, які виразились в запитанні "Хто є народ?". Це було універсальне та гуманістичне кредо, де більшість європейських філософів вважало, що всі народи мають право управляти собою, а громадянство доступне всім. Така ідея однозначно належала до лівого крила, а доктрина популярної суверенності чітко змінила домінуючу ідею монархічних та релігійних влад.

Наприкінці 19-го століття націоналізм набрав правих кольрів - втім зародки реакції на першу хвилю можуть бути прослідковані аж до 18-го віку. Одним з проповідників нового націоналізму був французський журналіст та письменник Моріс Барреш (Maurice Barres), хто став проповідником "вкоріненості" (rootedness), ускладненої містичною єдністю між живими та мертвими. В той час коли ранній націоналізм був споріднений з модерністю, новий націоналізм дуже критично ставився до того, що він розглядав як викликаючим соціальне розшарування та індивідуалістичний матеріалізм. Барреш вважав що епітафією Франції стає "Народився чоловіком, помер торговцем". Там, де старіший націоналізм був стурбований легітимністю повлення режиму, новий націоналізм був одержимий потребою збереження соціальної єдності для запобігання його колапсу - та розробкою воєнних цінностей необідних для виживання. В 1890-х роках Барреш говорить про "націоналізм соціалізм" - хоча термін був по суті маніпулятивним, бажанням поширення в робітничий клас, чиї соціальні погляди були більш консервативними, ніж радикальними [8].

Інтегральний націоналізм був дуже критичним відносно ліберального універсалізму, що привело до зростання расизму. Підозрілість до сторонніх існувала споконвічно, філософія античних греків демонізувала варварських "Інших". Те, що виникло в кінці 19-го віку, було більш послідовною формою расистської думки. Два імені виділяються в такому розвитку: французський аристократ Артур де Ґобен (Arthur de Gobineu) та англієць Хьюстон Стюарт Чемберлен ( Houston Stewart Chamberlain) - який пізніше прийняв німецьке громадянство та став радником зростаючого молодого політика знаного як Адольф Гітлер. Ключовою роботою Ґобена було "Ессе про нерівність людських рас", написане в 1850-х та яку майже не читали до 1870-х. Він розглядав світ через призму поляризації поміж білими, жовтими та чорними расами (чи кавказцями, монголоїдами та негроїдами) та стверджував, що двигуном історії було протистояння між ними. На Чемберлена сильний вплив здійснив націоналізм композитора Річарда Вагнера (Richard Wagner), який був його хрещеним батьком. "Основи 19-го століття" опубліковані в 1900 р., були широко розповсюджені та викликали багато розмов. Плодотворна важливість названої роботи у виникненні фашизму полягала в чомусь більшому, ніж її впливовість. Вона була пов"язана із стилем, бо аргументи Чемберлена не просто основувались на історичних та містичних зауваження Вагнера. Він синтезував такі ідеї з зростаючим науковим та інтелектуальним розвитком та відкинув песимізм Ґобена [9].

В межах такого розвитку, в Романтизмі, особливо в націоналістичній та расистські думці, походження фашистської ідеології починає вимальовуватись чіткіше. Однак, більшість таких роздумів з"явилось у зв"язку з містичною підозрілістю до Просвіти. Незважаючи на присутність таких елементів у фашизмі, важливо розуміти, що його центральні аргументи були основані на "причині" - незважаючи на висновки, які суперечили найоптимістичним та "сучасним" припущенням Просвіти. Це можна чітко побачити розглядаючи дві області раціоналістичного мислення кінця 19-го початку 20-го віків: точні науки та виникнення гуманітарних наук [10].

Добре відомо, що найважливішие відкриття 19-го століття - дарвінізм - сильно вплинуло на розвиток політичної ідеології. Чарльз Дарвін (Charles Darwin) опублікував "Походження видів" в 1859 році. Інші швидко зрозуміли, що ключові ідеї, особливо "виживає товщий" та "природній відбір", можна пристосувати й до політики - хоча й існували розбіжності про те, що саме потрібно включати. В одній версії дарвінізм вказував на необідність мінімального державного втручання з метою забезпечення вільного суперництва. В іншій - наголошував на потребі держави виступати в ролі виборця для забезпечення виживання, особливо в протистоянні з менш розвиненими але сильними та войовничими расами. Поява останньої течії вимагає розуміння більш загальної основи науково-расистського мислення. Частково подальший поштовх в напрямку статистичного расизму прийшов від євгеніки, яку пропагували лідуючі науковці такі як німець Ернст Хакел (Ernst Haeckel). Євгеністів турбувало як моральні закони запобігають роботі природного відбору, наприклад табу на євфанзію. Їхньою критичною темою була потреба регенерації національної та європейської расової сім"ї [11].

Наголошення на лідерстві можна знайти в двох важливих відкриття в гуманітарних науках. Першим відкриттям було виникнення теорії еліт. До 1914 року лідери в сфері гуманітарних наук італієць Вілфредо Парето (Vilfredo Pareto) та німець Роберт Мічел (Robert Michel), який переселився до Італії та став визначним радником Беніто Муссоліні (Benito Mussolini), вважали, що суспільства обов"язково управляються елітами [12]. Вони вважали, що основна відмінність поміж формами управління залежала від соціального складу еліт та від їх відкритості для талантів із зростаючих соціальних груп. Інше відкриття прийшло з психології. Головною інтелектуальною фігурою в психології був Зигмунд Фрейд (Sigmund Freud), чиї праці по підсвідомості здавалось підривають більшість з просвітянських вірувань в індивідуала як свідомого та раціонального актора, який міг сформувати власну долю. Ще більший політичний вплив мали праці француза Густава Ле Бонна (Gustave Le Bonn). Його найвідоміша праця "Психологія натовпу" (The Psycology of Crowds, 1895), зображала народ як емоційну масу, яка легко управляється харизматичним лідером. Книга мала широке розповсюдження, а Гітлер та Муссоліні були знайомі з його основними аргументами.

Примітки:

3. Про походження лівої термінології та більш загальний аналіз типів правого мислення див. Р.Ітвел та Н.О'Салливен "Походження правих" (R. Eatwell and N. O'Sullivan (eds.), The Nature of the right; London, 1989).

4. Ті, хто підкреслює такий аспект фашизму, простежують його походження від таки реакційних мислителів як Джозеф де Мейстр, див., наприклад, Берлин "Джозеф де Мейстр та походження фашизму" (I.Berlin, 'Joseph de Maistre and the Origin of Fascism') в книзі "Перекручена огорожа людства" (H. Hardy (ed.), The Croocked Timber of Humanity; London, 1991).

5. Для прикладу, Е. Нотл "Три обличчя фашизму" (E. Notle, The Three Faces of Fascism; New Yprk, 1969), та особливо Д.Л. Талмон "Походження тоталітаріарної демократії" (J.L. Talmon, The Origin of Totaliarian Democracy; London, 1952).

6. Щодо широко відомої академічної атаки на Платона та Гегеля як засновників тоталітаріанізму див. К. Поппер "Відкрите суспільство та його вороги" (K. Popper, The Open Society and its Enemy, esp. vol. 2 (London, 1962), pp. 60-78).

7. Див. Мосс "Криза німецької ідеології" (G. Mosse, The Crisis of German Ideology; New York, 1964), та Ф. Штерн "Політика культурного відчаю" (F. Stern, The Politics of Cultural Despair; Berkley, 1961).

8. Див. Р. Соусі "Фашизм у Франції: справа Моріса Бареша" (R. Soucy, Fascism in France: the case of Mourice Barres; Berkley, 1972), та З.Стернхелл "Моріс Бареш" (Z. Sternhell, Mourice Barres" Paris, 1972).
N.B. Соусі розглядає фашизм як форму консервативізму.

9. Про Чемберлена див. Филд "Євангеліст раси" (G.G.Field, Evangelist of Race; London, 1981). Про загальне зростання расистського мислення 19-го століття див. Мосс "Стосовно останнього пояснення" (G.Mosse, Toward final solution;; New York, 1978).

10. Провідним письменником, який стверджував, що критичним фактором у зростанні фашизму була атака на "позитивізм" є З.Стернхел. Найкращим вступом до його праці по-англійськи є його твір "Фашистська ідеологія" (Z.Sterhell, "Fascism Ideology") в книзі В.Лакуера "Фашизм: порадник читача" (W.Laquer (ed.), Fascism: A Readers Guide; Harmondsworth, 1979). Див. також З.Стернхел, М.Шнайдер та М.Ешери "Народження фашистської ідеології" (Z. Sternhell, M.Sznajder, and M.Asheri, The Birth of Fashist Ideology; Prinston, 1994).

11. Див. особливо М.Барлей "Смерть та порятунок: "Євфанзія" в Німеччині 1900-1945" (M. Burleigh, Death and Deliverance: "Euthansia" in Germany 1900-45; London, 1994), та П. Уейндлін "Здоров"я, раса та німецька політика поміж національним об"єднанням та нацизмом, 1870-1945)" (P. Weindling, Health, Race and German Politics beetween National Unification and Nazism, 1870-1945; Cambrige, 1993).

12. Для прикладу, Д.Біфем "Від соціалізму до фашизму, зв"зок між теорією та практикою в праці Роберта Мичела" (D.Beetham, "From Socialism to Fascism: the Relation between theory and Practice in the work of Robert Michels," в журналі "Політичні дослідження" (Political Stadies 1 and 2, 1977).
N.B. На противагу до такого популярного лівого образу, рання соціологія сприяла фашизму та проявляла фашистські стандарти. Див. С.П.Тьорнер та Д.Кеслер "Реакція соціології на фашизм" (S.P. Turner and D.Kasler, Sociology Responds to Fascism; London, 1992).

Повернутися на початок сторінки