Початок
Продовження

Примітки

Ці ідеї були посилені двома філософами: Фрідріхом Ніцше (Fridrich Nitzsche) та Джорджесем Сорелем (Georges Sorel). Наголос на мисленні цих двох філософів іллюструє небезпеку вірування в те, що класична фашистська ідеологія може бути розміщеною в лівому спектрі, зважаючи на те, що Ніцше вважаєтьбся одним із плодоносних джерел консервативної думки, тоді як Сорел вважається критичним доповненням до соціалізму [13].

Безсумнівно, ухильні твори Ніцше часто мають справу з такими метафорами як "хвороба та здоров'я" чи з іронією, аніж с ясними аргументами. Вони також написані в радикальному стилі, синтезуючи літературу та філософію, абстрактне та конкретне. Три набори аргументів були центральними в кредо Ніцше. По-перше, погляд Ніцше був близький до фрейдового, в оцінці нераціональної, неусвідомленої сторони людської природи. По-друге, він жахався західнього майбутнього, яке він бачив впадаючим в індивідуалістичне та матеріальне декаденство яке супроводжував непоправний занепад. Він пов"язував таку ситуацію з християнством, яке він назвав "релігією рабів", та з його пізнішіми нерелігійними формами: гуманізмом та соціалізмом. Це, вважав Ніцше, підбадьорувало фальшиве відчуття універсалізму, з почуттям жалості до слабких, а не повагою до сильних. Такі тенденції привели його до фінальної теми, яку він висловив в таких роботах як "Так казав Заратустра" (Thus Spake Zaratustra, 1883-1885). В цій роботі Ніцше доводив, що головним уроком історії було те, що у надзвичайний час чоловік долі міг би використати власну волю для звеличення над юрмою простих людей. Тому Ніцше оспівувув великого лідера, "Супермена", який міг би збороти нігілізм та відновити духовнішу громаду - "чоловіка" який міг би перетворити політику в естетику.

Сорел ассоціюється з двома важливими відкриттями, які відразили відчуття деяких соціалістів-террористів на початку 20-го століття. Разом ці відкриття зображали погляд на людську природу не такий оптимістично як вважала більшість соціалістів. Мова йшла фактично про поділ суспільства на два типи людей: економічно-раціональних та емоційно-колективних. Надихнений твердженням про виживання товщих, Сорел стверджував, по-перше, що соціалізм може бути сумісним з приватною власністю та, що він має займатися питаннями забезпечення ефективності виробництва так само як і рівного розподілу: рівність серед жебраків не може сформувати основу життєздатного суспільства. По-друге, під впливом Ле Бона, Сорел відкрив, що робочий клас може набути революційної класової свідомості лише через використання "міфів". Він розглядав таку ідею як просту розмовну формулу, яка підтримувала соціальну солідарність шляом створення фундаментальних вірувань. В "Відображенні насилля" (Reflection on Violence, 1907), він пройшов до ідеї загального страйку як засобу до повалення соціального порядку. Він не вважав власні зусилля як підготовку плану повстання. Його метою було запропонувати надихаючий міф, який зміг би посилити класову солідарність робітничого класу та його бажання діяти. Для сорелевських синдикалістів світ, таким чином, поставав на конкретній дійсності. Юрба "людських нікчем", як один синдикаліст описував людей, могла б пробудитися з їнього сну.

Існує фотографія Гітлера, де він витріщився на погруддя Ніцше. Він також часто відвідував музей Ніцше в Веймарі - місті де філософ помер в 1900-му році. Такі факти говорять більше про Гітлера та сестру Ніцше, ніж про самого Ніцше. Елізабет Ніцше (Elisabeth Nietzsche) та її чоловік - злісний антисеміт Бернард Форстер (Bernard Forster) - влаштували арійський рай в Аргентіні в 1880-х роках. Нова Німеччина стала походити більш на пекло, а Форстер ув"язнив самого себе після шеститижневого запою. Елізабет, в Німеччині, почала жорстко контролювати любовні зв"язки свого брата, можливо з-за сифілісу останнього. Ще до смерті брата вона перетворила його в проповідника націоналізму та антисемітизму. Одні ці якості зробили Ніцше привабливим для Гітлера, але він мав і інші принади, особливо репутацію великого, хоча й складного мислителя. Гітлер не протистояв проти інтелектуалів, скоріше він бачив всі переваги від експлуатації авторитету людей які вважалися великими мислителями. Інтелектуали, яких він вважав непридатними були особливого роду: вони мали раціоналістичну, оптимістичну віру в здатність людей удосконалюватись та вірили в людський прогрес. Такі ідеї найчіткіше висловлені в лібералізмі та марксизмі, ідеологіях які знайшли в Ніцше їхнього найплодоноснішого критика в 19-му столітті.

В його останній великій роботі Ессе Гомо (Ecce Homo, 1888), Ніцше проповідує "Одного дня моє ім"я буде асоціюватись з спогадами про щось страшне, чи з такою кризою, якої ніколи не було раніше на Землі ... Я не людина. Я - динаміт". Дуже легко, вивчаючи походження фашизму, сприйняти натяки Ніцше про звязки між ідеями та подіями без розуміння того, що спорідненість поміж думкою та практикою невловима. Така критична точка підкреслюється фактом, що невідомо чи підтримали б Ніцше та Сорел фашистський рух який виник після 1919 року.

В дорослому житті Ніцше пройшов шлях від академіка з вежі із слонової кості до грандіозного недужого туриста. Тяжко сказати чи він мав би хоч якийсь потяг до робітничого класу - неінтелектуальної частини "пролетарського" нацизму. Багато хто зауважував, що Ніцше критикував німецький націоналізм та біологічну теорію рас, однак такі аргументи мають бути досліджені уважніше. Його критика німецького націоналізму була подвійною. По-перше, він вважав, що націоналізм відволікає увагу від бульш суттєвих європейських проблем, особливо від зростання декаденства. По-друге, він розглядав тогочасну німецьку культуру як занадто матеріалістичну та міщанську. Однак це не значить, що не існувало нічого в Німеччині чим Ніцше не захоплювався. Він дуже поважав Фредеріка Великого (Frederick the Great) та прославляв спадковий німецький дух. Його мислення було не просто протилежністю до расизму. Головним у його поглядах було бажання зберегти Європу від занепаду та від загроз нових та войовничих націй. Неможливо з певністю знати як би Ніцше відреагував на розвиток головних фашистських режимів. Факти говорять, що він швидше протистояв би ним, хоча дехто з тих, хто розділяв погляди Ніцше, наприклад Мартін Хейдеґґер (Martin Heidegger), підтримали фашизм, грунтуючись на тому, що він надавав кращий засіб для створення нового світу [14].

Головна відмінність поміж філософією Ніцше та фашизмом лежала не стільки в націоналізмі чи расизмі, скільки в його більш песимістичному погляді на можливості неминучих змін. З такої точки зору фашистська ідеологія більше належить Сорелю. Його праця про міф як мобілізуючу силу була критичною, суть праці була відома Муссоліні, точніше, в випадках необідності, Муссоліні наголошував на інтелектуальній стороні фашизму, хоча в більш егоцентричних моментах він заявляв, що він, власне, заснував фашизм. Життєво важливим був рух Сорела від соціалістичної віри про необхідність покінчення з приватною власністю, що робило можливим синтез аспектів правих та лівих. Сорел, як і Ніцше, не був націоналістом у розумінні зверності власної нації: його більше турбувала доля європейської цивілізації. Перед початком Першої Світової Війни, він почав усвідомлювати непридатність націоналізму як міфу для досягнення популярної мобілізації та створення нового суспільства. Спершу Сорел виявляв деяку симпатію до зародкового італійського фашизму, проте він швидко став в опозіцію до нього як тільки Муссоліні ослабив радикальність початкової фашистської програми з метою залучення підтримки багатих та впливових. Сорел помер в 1923 році без жодних коментарів на нацизм, однак здавалося, що він не зміг би його підтримувати, в тому числі й з-за опизиції до біологічного расизму. Стверджувати з певністю, на жаль, неможливо. Впевнено можна сказати, що інші радикальні соціалісти примкнули до фашистів, наприклад Марсель Діт (Marcel Deat), коли почали вірити, що це був найкращий засіб для планування економічного добробуту, соціального захисту та соціальної єдності. [15].

Примітки:

13. У якості знайомства з Ніцше див. Д.П.Стерн "Ніцше" (J.P. Stern, Nietzshe; London, 1978), С.І.Ашхайм в книзі "Спадщина Ніцше у Німеччині, 1980-1990" (S. E. Aschhaim, The Nietzshe Legacy in Germany, 1980-1990; Berkley, 1993), пропонує важливий огляд та показує звязок між нацизмом та Ніцше. Про Сорела-соціаліста див. Д.Дженіґс та Стернхелл (J.Jennings, George Sorel, London, 1987; Sternhell, Birth of Fascist Idelology), які зображають Сорела як дуже важливу фігуру у синтезі націоналізму та соціалізму, ідеологіях, котрі вони покладають у серцевину фашизму.

14. Про цього важливого фашистського філософа див. В.Феріас "Хейдеґґер та нацизм" (V.Farias, Heidegger and Nazism; Philadelphia, 1989), та Т.Рокмор "Про нацизм Хайдеґґера та його філософію" (T.Rockmore, On Heidegger's Nazism and philosphy; London, 1992).

15. Чи важливий бельгійський теоретик Генрі Де Мен (Henry De Man). Див. дискусійну книгу Стернхела "Ні праві, ні ліві" (Z.Sterhell, Neither Right nor Left; Berkley, 1986). Про вплив лівих на фашизм див також помітні роботи Е.Д. Ґреґора (A.J.Gregor) особливо "Фашистське віросповідання радикальної політики" (The Fascism Persuasion of Radical Politic; Princton, 1974).

Повернутися на початок сторінки