Говорячи по-простому, націоналізм - це ідеологія, яка ділить людство на національності та яка стверджує, що оптимальною соціальною системою є така, де національності мають культурну та політичну автономію, чи повністю незалежні. Як політична ідеологія, націоналізм з"явився в Європі в кінці 18-го на початку 19-го сторіччя. Це був продукт Французської Революції, де люди, а не держава чи її лідери, виступали потужними джерелами політичного управління. Націоналізм також розвивася як реакція на Французську Революцію, точніше на широке розповсюдження французського впливу на всю Європі в культурі та політиці. Реагуючи на присутність наполеонівських солдат та на широке використання французської мови і французської культурної моделі німецькою елітою, декілька письменників, на початку 19-го століття, почали доводити, що німецька мова та культура, якнайменше рівня французській, та, що вона має відповідно поважаться, якщо не де-інде, то хоча б на власних землях. Деякі німецькі автори, такі як Йоган Ґоттліб Фіхте (Johann Gottlieb Fichte) та Фрідріх Вільґельм Йозеф фон Шеллінг (Friedrich Wilhelm Joseph von Schelling), підкреслювали німецьку культурну унікальність, але інший впливовий німець, Йоґан Ґотфрід Гердер (Johann Gottfried Herder), стверджував, що кожна культура в світі має її власну цінність та важливість.

Згідно Herder, людські унікальні культурні цінності найкраще виражені в мові. В його "Letters Adressed to Humanity" (1783), він задав риторичне запитання, яке часто повторюється національними ентузіастами: "Чи має людина що-небудь дорожче, ніж батьківська мова? В її мові присутня постійно вся сила думки, її традиція, історія, релігія і основа життя, все її серце і дух. Відібрати в людини мову - значить відібрати одне з її невід"ємних прав" [1]. Його вплив був надзвичайним на всю центральну та східну Європу, тому, що він, здавлось, надає універсальну можливість для гордості своєю власною культурою, яка, в свою чергу була дуже важлива для бездержавних людей, які жили в багатомовних імперіях, де їхні мови та культури не визнавалися, чи вважалися низькосортними. Слов"яни, особливо українці, привертали увагу Гердера. В його широко використовуваному дорожньому щоденнику (1769) він писав: "Україна стане одного дня новою Грецією; чудовий клімат цієї країни, весела людська вдача, музикальна направленість, плодоносний грунт - все буде просинатись... Там виросте велика і культурна нація, чиї кордони досягнуть Чорного моря та простягнуться далі в світ" [2]. Зважаючи на пишномовність, такий опис був достатнім для зародження гордості в пригнобленому народі на протязі ери романтизму на початку 19-го віку.

Коли націоналізм поширювася по Європі, його зародження та мета змінювались від містя до місця залежно від політичної ситуації. Так виникли два типи націоналізму:
1. Нав"язаний державою.
2. Спричинений інтеллігенцією.
Нав"язаний державою виникав в урядах уже існуючих країн, які надіялись отримати вигоду у вигляді лояльності їхніх громадян шляхом переконання їх у тому, що вони об"єднані бо належать до головної нації. Спричинений інтеллігенцією націоналізм створювався групами, які жили в багатонаціональних державах, де мова, культура та особистість інша, ніж їхня була головною, та також чиї лідери - національна інтелігенція - працювали на переконаня якихось самовизначених регіонів, що вони формують відмінну національну групу. Як така група, вони заслуговували на культурну та політичну автономію, якщо не на незалежність.

Часто вважається, що перший тип націоналізму виник в західній Європі, тоді як другий, був феноменом східної, точніше центрально східної та східної Європи. Однак таке визначення - фальшиве. Навіть в першій половині 19-го віку в центрально-східній та східній Європі були люди, такі як греки або серби, хто створив незалежні держави одночасно чи до того, як інтелектуали мали можливість виробити спільний національний образ, та були також держави - російська та австрійська імперії - які пробували створити "державну національність" - імперську російську та австрійську національність - та нав"язати її декільком іншим.

Західна Європа також мала спричинений інтеллігенцією націоналізм, як серед ірландців, Frisians та каталонців, так і серед німців та італійців, які на протязі першої половини 19-го сторіччя не мали їхніх власних держав, але заохочували національний рух під проводом інтеллігенції, чиєю метою була культурна автономія та політична незалежність. З іншого боку, західна Європа мала держави, такі як Норвегія, Бельгія чи Люксембург, де політична незалежність передувала виникненню норвезької, бельгійської чи люксембургської національності, яка повинна була створюватись; та багатонаціональні країни, як Франція, Англія, Іспанія, які пробували нав"язати - як це робили Росія та Австрія - імперський французський, англійський чи іспанський образ їхнім національно різним жителям. Суть в тому, що при класифікації національних рухів неможливо стверджувати, що західна Європа мала досвід лише одного типу націоналізму, а центрально-східна та східна - лише іншого.

Український націоналізм як в російській, так і в австрійській імперіях, належить до створеної інтелігенцією різновидності. Проте до того як розглядати спосіб в який український націоналізм розвивався в Російській імперії, треба запам"ятати два правила. Перше, що люди не народжуються національно свідомими; вони мусять навчитися, що вони належать до якоїсь національності. До 19-го сторіччя, більшість людей в Європі говорили діалектами якихось конкретних мов і, часто, не могли б визначитись через релігійну належність, чи через географічну, чи регіональну. Зусилля започатковані невеликими групами інтелектуальних лідерів, знаних як інтелігенція, були в тому, щоб переконати членів якихось груп, що вони належать до більших національностей. Інтелігенція робила це шляхом поширення їхніх ідей в газетах, журналах, читатських гуртках, культурних організаціях та театрах, а там де уряд був схильним, через освітню систему. Поширення відчуття національної свідомості залежало, звичайно, від виникнення літературного прошарку, та мережі комунікаційних споруд, чим визначався рівень урбанізації, індустріалізації та модернизації суспільства.

Якщо поширення відчуття національної свідомості було само по собі досить тяжким завданням, то проблемою для інтелектуального лідерства було: який соціальний прошарок міг би бути частиною вказаної національності, правляча еліта (звичайна та знать), чи всі групи, включаючи селянські маси. Навіть якщо згоди було б досягнуто із соціальними групами, все одно могли б залишатись запитання який національний образ найбільше підходить. Частіше ніж просто не підтримані бездержавними людьми, інтелігенція, включаючи українську, розпадалась на фракції, які визначали себе, як різні національності. Це траплялось в випадках територій таких як Україна, де багато національностей жили поруч. Таким чином, націоналістичний рух став схожим на ідеологічнийй ринок, де опоненти пропагували свої товари. Коли жодна особа не народжувалась з повністю сформованою національною свідомістю, то це було можливо для особи - коливаться між одною чи декількома фракціями. Відповідно не було сюрпризом знайти на українських землях членів місцевого населення, які відмовлялися ідентифікувати себе поляками, росіянами чи українцями.

Інша концепція, яку потрібно запам"ятати _ це ієрархія численних відповідностей та визначень , як протиставлення до взаємно заперечуючих визначень. З-за цієї причини, для багатьох резидентів Лівобережної України було нормально бути відразу малоросом та росіянином, чи росіянином з Малоросії, який говорить по-малоросійськи, тобто по-українськи. Багато аристократів пожодженням з козаків, кого ми, можливо, так спрощено описуємо як русифікованих, попадають в цю категорію, як попав наприклад великий російськомовний письменник з Лівобережної України, Микола Гоголь.

Однак, коли українські націоналісти розвивалися, їхні лідери почали стверджувати, що для виживання їхнього руху природня ієрархія численних відповідностей чи визначень має бути замінена концепцією взаємно заперечуючих визначень. Іншими словами, особа не могла б бути росіянином з Малоросії чи поляком з України; вона мала бути поляком або українцем, чи росіянином або українцем - вони вважали за потрібне залишити термін Малоросія виключно для підкреслення різниці. Таким чином, еволюцію українського національного відродження в 19-му сторіччі можна розглядати як протистояння між цими двома ідеями з драматичним ефектом, який цей конфлікт мав на втягнутих у нього осіб.

На закінчення: створений інтелігенцією національний рух, може розглядатись, як такий, який проходить щонайменше три основних етапи розвитку:
1) Стадія збирання та колекціювання історичною спадщини.
2) Організаційна стадія
3) Політична стадія.
Перша складається із зусиль індивідуалів по збору мовних, фольклорних, літературних та історичних мистетьських фактів, наданих людьми. Друга - та, в якій формуються організації, школи та публікації, які пропагують знання про культурну спадщину, яку було зібрано на першій стадії. Третя стадія засвідчує зусилля в участі в політичному житті, часто з пропозицією отримати автономію або незалежність. Український національний рух 19-го сторіччя можна розглядати в термінах цієї трьохступенчатої моделі.

Примітки:

1. J.G. von Herber, Brife zu Beforderung der Humanitet, cited in Carltjn J. Hayes, Essey jn Nationalism (New York, 1928), p.13
2. 'Jurnal meiner Reise im Jahr 1769,' Herders samtlich Werk, Vol. 4 (Berlin 1877), p. 402