|
|
|
||
|
До вузлового каталогу
|
Попередній розділ Вибірковий переклад розділу 3 - мстиві ідеології (Vindictive mythologies) - з книги Владимира Тисманіну (Vladimir Tismaneanu) "Фантазії виживання: демократія, націоналізм та міф в посткомуністичній Європі". За декілька років до падіння комунізму в Європі Йозеф Ротшильд (Joseph Rothshild) стверджував, що " етнонаціоналізм, чи політизована етничність, залишається головним ідеологічним упорядником держав, режимів та урядів" [1]. Націоналізм - найбільш енергизуючий теперішній міф ідентичності, потужніший від марксистського соціалізму, ліберального універсалізму чи конституційного пітріотизму; однак, чи це - фундаментальна загроза становленню політично толерантних структур? Чи такі суспільства - заручники їхнього минулого, повністю направлені на відродження старих амбіцій та конфліктів?. Кожен має розрізняти варіанти націоналізму: обмежений та безмежний, ліберальний та радикальний та, за пропозицією Йел Тамир (Yael Tamir), поліцентричний та етноцентричний [2]. Мінімальна топологія націоналізму в пост-комуністичних суспільствах викладена далі. Громадський націоналізм визначає індивідуальні права як базові для ліберального порядку та локалізує суверенність народу в захисті індивідуальних прав для всих членів політичної спільності, незалежно від етнічного походження чи інших відмінностей [3]. Це -"м'яка" форма націоналізму, яка розвивається в демократичних традиціях незалежно від того чи ці традиції консервативні, чи ліберальні чи соціал-демократичні. Така точка зору допускає прийняти національності та відкидає "генетичне" визначення етнічної належності. Вона - не ксенофобна та наголошує необхідність обмежень та терпимості до меншостей.
Етнічний, менш ліберальний чи неліберальний націоналізм включає
різноманітні напрямки, спільним для яких є колективна
інтерпретація нації, екзальтація традицій та традиційних
інститутів, культивація героічної міфології минулого та недовіра
західним ліберальним цінностям як "чужим" до місцевого етосу.
Стверджуючи спільне бажання "народу" як найвищу цінність, така
версія націоналізму приводить до авторитарних експериментів. Це
- завжди більшість, яка вимагає бути знаною, мати право (чи
місію) трактувати колективну волю та провадити таке розуміння до
менш "просвітлених" мас. Можна виділити три різновидності
такого націоналізму.
2. Етноцентричний популізм. Його основою є співіснування
оточеного військовими силами, мовчазного суспільства та
виживання репресивних інститутів. Можна говорити про
"Бєлградський синдром" популізму та знайти його в Росії [4] чи
Румунії. 3. Ностальгічний етноцентризм та літургічний націоналізм. Характеризується ідеалом "національної демократії" чи етнократії та спробами реабілітації поміжвоєнних екстремально правих рухів. Найпомітнішою групою такого спрямування є "Рух за Румунію". Автор зауважує подібні рухи в Польші та Сербії, хоча і акцентує увагу на помітних розбіжностях. В чому ці групи сходяться, це - в загальному несприйнятті ліберальних цінностей, індивідуальних прав, не релігійної освіти та ринкової конкуренції. В Східній та Центральній Європі ми маємо справу з політичною демагогією. Важливо розрізняти ліберальних та неліберальних демагогів. "[В Україні]антикомунізм допоміг побудувати національну свідомість, яка - не просто етнічна. Якщо Україна успішно еволюціонує в напрямку демократії, ліберальні демагоги - ліберальні націоналістичні демагоги - схоже отримають більшість подяк" [6].
Радикальні націоналісти оперують міфологічними конструкціями та
гаслами із спектру національної розділеності (чи утисками
національних меншостей за кордоном). Потрібен образ ворога в
надії створити фальшиві відчуття солідарності - основані на
відчуттях та підозрілості більш ніж на вірі та згоді - та
уникнути переходу до дійсного плюралізму. Використано:
1. Joseph Rothshild, Ethnopolitics: A |Conceptual Framework
(New York: Columbia University Press? 1981), p.14.
|
|